RSS
АРХІВ :: Література
У пошуках своєї УкраїниЛюко ДАШВАР: «Без емоцій та почуттів можна писати хіба що підручники»
Ірина Чернова, яка підписується псевдо Люко Дашвар, пише все життя. Тому вислів “прокинулась знаменитою письменницею” - не про неї. За два роки вона видала ще дві книги: “Молоко з кров’ю” та “Райцентр”, які стали не менш популярними.
- У перших двох ваших книжках провідною є тема села, а найсвіжіший “Райцентр” відступає від цієї проблематики...
- Я і не зарікалась, що буду писати виключно про село. Андрухович якось сказав, що у кожного письменника третя книга – ще щось зовсім інше, ніж те, що від нього очікують. Погоджуюсь. Світ - такий великий та цікавий.
- Зате червоною ниткою у третій книзі знову ж таки тема кохання...
- Я й сама не раз думала про це. Яку б життєву історію не обрала і яка б тема мене не хвилювала, усе зводиться до історії кохання. Мене це не дратує, а навпаки - подобається. Без любові немає нічого. Навіть не знаю, що можна писати без емоцій, почуттів, кохання. Хіба підручники чи історичні дослідження. Для мене важливо, щоб книжка була просякнута емоціями.
- Кажуть, щоб писати про кохання, потрібно бути у стані закоханості...
- Я вже далеко не дівчинка. Тому для мене такий стан - це не обов’язково закоханість у щораз інших мужчин. Набагато важливіше – відчуття небайдужості. Цей стан мені набагато ближчий. Я не байдужа до Батьківщини, до того, що відбувається у нашій країні. Мені не подобається ходити по нерівних дорогах. Це дратує. Але найбільше дратує, що люди перестали це помічати. Звикли ходити по ямах на асфальті...
- Трапляються випадки, коли письменники йдуть на барикади, у політику...
- З політики я свого часу ледь видряпалась (Ірина Чернова була головою комітету у справах преси та інформації Херсонської облдержадміністрації. - Н.Н.). Усе життя була політично активною. А зараз - не хочу. Не хочу займатися нічим колективним. Коли хочеш зробити щось важливе – роби це сам. Не збирай навколо себе гурту, не спирайся на чиїсь руки чи плечі, просто працюй. Такої інтимності та самотності вимагає не лише творчість, а й моя громадянська позиція.
- За життя ви кілька разів круто змінювали своє життя та сферу діяльності: від журналіста - до чиновника, сценариста та письменника. Не страшно було йти у невідоме?
- Аніскілечки. Навпаки, це цікаво. Коли ти все кидаєш і починаєш займатись чимось новим – виникає стан захоплення та піднесення. Якщо людина прагне змін – не потрібно одразу все кидати і їхати в Гімалаї. Можна почати з чогось менш глобального. Головне – не боятись.
- Після виходу роману “Село не люди” було відчуття, що ви прокинулась знаменитою?
- Ні, адже пишу все життя. У мене склалась парадоксальна ситуація. Зі знайомих та близьких мої книжки читають усі, крім сім’ї: чоловіка, дочки та сина. І я їх розумію. За багато років у журналістиці я переписала вже таку кількість історій, що для них вихід книжки не став новиною. Якби я все життя ліпила пиріжки і раптом написала книжку, тоді б, напевно, вони ахнули. А так - вже начитались. З тієї ж причини вихід книжки не став проривом і для мене . Усвідомлення того, що це щось справді важливе, прийшло пізніше, коли тиражі роману почали рости.
- Велись розмови про екранізацію твору “Село не люди”...
- Розмови були про екранізацію усіх книжок. Мені пропонували зняти російськомовний серіал за книгою “Молоко з кров’ю”. Я цього не бачу, тому від ідеї відмовилась. Найбільш продуктивною в цьому плані є задумка вистави за цією книгою у Національному академічному драматичному театрі ім. І.Франка. Не знаю, чи долучусь до написання п’єси. Не впевнена, що впораюсь. Наразі кістяк для неї почав писати режисер Юрій Одинокий.
- Основний ваш заробіток – написання сценаріїв. Чи є вони такими ж близьким до душі, як робота над книгою?
- Це різні речі, втім, обидві мені близькі і потребують неабиякої відповідальності. Дратує, коли сценаристику не вважають серйозною літературною працею. Можливо, на це впливає те “мило” та сміття, яке люди бачать на телеекранах. Але тут варто зауважити один факт – сценарист, на жаль, не має жодного стосунку до того, що люди дивляться по телебаченню. Кіно - авторське дитя режисера, а зараз ще й продюсера. Через це виникають ситуації, коли я як сценарист уявляю собі головну героїню експресивного двадцятирічною білявкою, а потім бачу її на екрані пасивною сорокарічною брюнеткою. Порівняно зі сценарієм, книга – розкіш, повністю авторська річ. У мене лояльні і професійні видавці, які майже не правлять моїх книжок. Кожне виправлення обов’язково узгоджується.
- Чому книжки, на відміну від російських сценаріїв, почали писати українською?
- Я виросла в російськомовному середовищі і не збираюсь відмовлятись від російської, яку теж люблю. Ця мова важлива для мене тим, що має слово, якого фактично нема в українській – “нравственность”. Це поняття в моєму житті важливе. А мої україномовні книги – початок пошуків для себе своєї власної України.
Довідка «ВЗ»
Справжнє ім’я письменниці із незвичним псевдо Люко Дашвар - Ірина Чернова. Здобула дві вищі освіти - в Одеському інституті легкої промисловості (інженер-механік) та Академії державного управління при Президентові України (магістр державного управління). З 1986 р. працює у журналістиці. Була головним редактором херсонської молодіжної газети та партійного видання “Селянська зоря”, працювала у столичних жіночих глянцевих журналах. З 2006 р. Ірина Чернова пише кіносценарії, а у 2007 р. побачила світ її перша книжка – “Село не люди”. Роман отримав ІІ премію конкурсу “Коронація слова”.
Фото автора
Новини RedTram
