RSS
АРХІВ :: Парк культури
На сцені й поза неюГалина СТЕФАНОВА: «Псевдоцнотливість вносить фальш у наше життя...»
Фото з архіву «ВЗ»
Її творче еґо виявляється не лише на сцені, на якій ця жінка живе – у який образ вона не перевтілювалася б, а й у повсякденному житті – у манерах одягатися, триматися на людях... Просякнуті творчими пошуками й думки акторки. Ця розмова кореспондента “ВЗ” із Галиною Стефановою – про специфіку моновистав, потрясіння під назвою “Польові дослідження з українського сексу”, природу фемінізму та “хвороби” українського суспільно-культурного буття.
«Першу моновиставу актор створює від безробіття»
- Пані Галино, чим зумовлений ваш потяг до моновистав? Вам комфортніше бути на сцені самій?
- Граю не лише моновистави. Люблю колективні роботи, партнерів. Ось найсвіжіша прем’єра у Центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса – вистава “МарЛені” – вигадана історія зустрічі Марлен Дітрих і Лені Ріфеншталь (за п’єсою німецького драматурга Теа Дорн, в перекладі львівської перекладачки Софії Онуфрів). Моя партнерка по сцені – актриса Валерія Чайковська, з якою я давно хотіла попрацювати. А те, що мій “коник” - моновистави, так склалося. Почалося це від акторського голоду... Я 12 років відслужила у Київському Молодіжному театрі, а з 1991-го року перебувала у “вільному плаванні”. Свою першу моновиставу актор майже завжди створює від безробіття. Ми робили “Стіну” (моновистава про Варвару Рєпніну. – Г. Г.), коли я була поза театром, коли розуміла: ще трішки посиджу без роботи – і більше не повернуся на сцену... Актор, звісно, не перестає бути актором, але, якщо ти дуже довго поза сценою, на тебе чатує багато небезпек – внутрішнього, психологічного, психічного порядку... Актори – це ж ті ненормальні люди, які постійно хочуть працювати.
«Боїмося правди про себе...»
- “Польові дослідження з українського сексу” за однойменним романом Оксани Забужко ви зіграли уже близько сотні разів. Як змінювалася вистава?
- Прем’єра відбулася 5 квітня 2003 року. Навіть людина – фізично і психологічно – не може за шість років не помінятися. Змінююся я, змінюється світ – змінюється й вистава. Перечитуючи час від часу роман Оксани Забужко, віднаходжу в ньому нові акценти. Еволюціонував спектакль навіть у плані змісту: у першому показі “Польових...” не було подруги Дарки, яка загинула, і тата, який розпластав свої “крила над... першою менструацією” дочки. Змінюються у постановці й колажі - залежно від того, що відбувається на вулиці. Ще кілька років тому, коли по Києву ходили люди із табличками “Мы русифицируем твой мобильный телефон за десять минут!”, Баба Яга у виставі говорила про це. Тепер це вже неактуально.
Кожна наступна вистава відрізняється від попередньої. Це залежить від мене, від глядачів у залі, від погоди за вікном. Незмінний лише стрижень, на який нанизуються текст, зовнішній рисунок ролі... Моновистава не може не бути живим організмом. Це – велике навантаження й випробування. Щоразу мусиш іти наче по лезу. Інакше – не “втримаєш” глядача і не “витягнеш” моновистави.
- Побачивши світ у 1996-му році, роман Оксани Забужко збурив літературний простір України. Були і шквал критики, і безапеляційне захоплення твором. Багато говорили і про неабияку сміливість письменниці – вона першою наважилася на такі літературні відвертості. Коли ви готували моновиставу, були моменти, які вам було соромно грати?
- Соромно? Боже борони! Це означало б соромитися себе, своїх тіла, статі, життя? Звичайно, не йдеться про безсоромність. Йдеться про те, щоб не було тієї псевдоцнотливості, яка нас нібито припудрює, а насправді приносить у наше життя фальш. Роман “Польові дослідження...” й потряс відсутністю цієї фальші, неприкритою, неприхованою відвертістю. Це був перший крик. Відвага Оксани Забужко як автора - бути відвертою. Ми ж боїмося правди про себе. Досі боїмося... Це наш страшний діагноз.
«Я – феміністка. Мені – 53 роки»
- Чому надаєте перевагу здебільшого “жіночому” матеріалові?
- Таке моє єство – наскрізь феміністичне. Фемінізм потрібно боронити, бо він у нас облаяний – через те, що неправильно потрактований. Противникам фемінізму хочеться, щоб його уособлювали лише з екзальтованою, невлаштованою жінкою, яка може публічно роздягнутися і спалити свою білизну. Насправді ж у фемінізмі не перекреслюється чоловік, протилежна стать, а йдеться про те, що повинна бути двоїна. Нас – двоє. Ми – інакші. Але у нас повинно бути рівне право жити, любити, вибирати, приймати рішення... Оксана Забужко часто говорить про те, що віками жінок в літературі описували чоловіки. Найбільші героїні – Антігона, пані Боварі, Анна Кареніна – творіння чоловіків. А Сафо, Емілі Дікінсон, Леся Українка – наче винятки... Жінка відносно недавно заговорила про себе сама. Водночас є багато жінок, які не готові про себе не лише говорити, а й слухати.
- Ви так просто вголос говорите: “Я - феміністка”...
- Так! Я – феміністка. Мені – 53 роки. Я люблю життя. Не вважаю себе старою. Готова старіти й не готова колоти собі щось у губи, груди... Про такі речі варто говорити вголос. Усі знають, що чоловіка прикрашають сивина, зморшки, шрами... Але вважається, що жінку все це потворить... А мені цікаво бачити, як я буду входити у поважний вік, якщо Бог дасть жити. Звичайно, фарбую волосся, роблю руханку, веду здоровий спосіб життя. Іншими словами – не додаю собі зморщок, а намагаюся сповільнити їх появу. Але ж не ґвалтом над своїм організмом. А пошуком гармонії у душі.
- Як з феміністичної точки зору змалювали б середньостатистичну сучасну українку?
- Українська жінка, яка не займається літературою, театром чи спеціальною наукою, звичайно, не сидить з ранку до ночі в роздумах над тим, чи вона, бува, не феміністка. Якщо ж спробувати узагальнити (хоча будь-які узагальнення розбиваються об реальність), то до наших жінок доходить такий потік інформації, і стільки в цьому інформаційному потоці облуди, а часом і відвертої брехні. З огидою ставлюся до глянцевих журналів, видавці яких свідомо нав’язують свої орієнтири, вартості: які мають бути груди, талія, джинси, блузочка, як облещувати чоловіків... Так звана середньостатистична українська жінка, а особливо молода дівчина, опиняється під справжнім пресингом, який не завжди усвідомлює.
«У чоловіках змалечку закладається домінантна роль»
- В одному з інтерв’ю “Високому Замку” Оксана Забужко сказала: “В Україні не вироблена модель ідеального чоловіка для творчої жінки”. Як дивитеся на таку тезу?
- Для творчої жінки неможливо виробити жодної моделі, бо така жінка у жодну модель не впишеться. Бути творчим – означає постійно слухати простір, довкілля, а вони трансформуються щомиті... Творчій жінці бажано зустріти творчого чоловіка. Бо, як казали мудреці, щасливі пари – не ті, які сидять і дивляться одне на одного, а ті, погляди яких спрямовані у спільну точку. Якщо ж повернутися до тези про моделі, то в нашому суспільстві чоловікам нав’язана модель – якою повинна бути жінка. При усіх фальшивих криках, яка українська жінка берегиня, у чоловіках змалечку закладається їхня домінантна роль. І коли жінки вголос говорять про те, що вони – феміністки, це означає одне: вони не сприймають цих суспільних стереотипів. Хочеться інших стосунків: якщо жінка нині нездужає - нехай чоловік приготує їсти; якщо у неї багато роботи – нехай він заколише дитину чи випере комірчик на сорочці... Стихійно такі чоловіки завжди були і будуть, але їх замало...
- Як перевиховувати наших чоловіків?
- У свідомість суспільства потрібно сіяти більше здорових думок: чоловіче, це несоромно, коли твоя жінка – талановитіша за тебе. Править стереотип, що у чоловіків усього повинно бути більше. Соломія Павличко, Царство їй небесне, зауважувала, що близько 90 відсотків усіх світових фінансів – на рахунках у чоловіків.
У наших родинах нерідко можна почути чоловічий вислів: “Бабу Господь сотворив борщ варити!”... Ці суспільні зміщення починаються нібито з безневинного, а призводять до страшних речей. Перший крок – я доміную над жінкою. Другий крок – жінка товар. Третій крок – маю право чинити над нею насильство... Жінки ж, як правило, думають лише про перший крок: як добре, що чоловік – такий сильний, міцний, він забезпечує сім’ю... А після першого кроку нерідко йде другий, третій...
«Ми всі – таборові...»
- У постановці за текстами Василя Стуса “Палімпсест” для вас був особистий момент – ви народилися у Магаданській області, на засланні...
- Цей біографічний момент загострив біль. Я не пройшла табори, але мої батьки їх пройшли. Стус був на рудні ім. Матросова. Там же раніше перебував і мій батько. Ми з сестрою Наталею народилися і виростали на поселенні... Коли мені було три рочки, я вперше з батьками приїхала до Львова. Побачила яблуко і сказала: “Репа”. Мама страшенно плакала – її дитина не знає, як виглядає яблуко... Зате я знала, що таке чекати посилку від бабці Насті з України... Зрештою, “ми всі – таборові... сто років тривать цьому спадку...”, як написала Оксана Забужко у “Польових дослідженнях...”.
- Не шкодуєте, що торік відмовилися від номінації на Шевченківську премію?
- Ні. Звичайно, були моменти гіркоти, болю. Мене розривали сумніви... Але ж як стояло питання: є три моновистави (“Стіна”, “Польові дослідження з українського сексу” і “Палімпсест”), за які мене висунули на Шевченківську премію. І, раптом, викреслюють з переліку в номінації “Польові дослідження...”. Для мене це було наче викреслити життєво необхідні органи із тіла. Фактично вчинили кастрацію... У центрі кожного із цих трьох моноспектаклів – поет: Тарас Шевченко, поетеса Оксана і Василь Стус. Містично: реальні поети Шевченко і Стус взяли у коло літературну героїню Оксану - немов оборонили. Є глядач, для якого ці три вистави існують як цілість, а для мене - тим більше. Якби погодилась із цим викресленням, це означало б, що відреклася від цієї вистави, що зрадила і себе, і свого глядача, який досі мені вірив, і свою ж працю...
- Комітет усе ж відновив у списку виставу за твором Забужко, а ви все одно не поновилися серед номінантів...
- Мене потрясло, що члени Шевченківського комітету прийшли переглянути “Польові дослідження...” (до речі, рішення викинути виставу прийняли, не подивившись її...) і офіційно вибачилися переді мною. Я була розчулена. Але вже не могла повернутися. Незважаючи ні на що, в тому числі на матеріальний бік справи (грошовий розмір Шевченківської премії у 2008-му був 130 тис. грн. – Г. Г.). Не лукавитиму, говорячи, що фінансове питання мене взагалі не цікавило. Та й була готова до боротьби. Але доля дала ось такий урок...
Довідка «ВЗ»
Галина Стефанова народилась в Магаданській області, виростала у Львові. 1979-го року закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого, а 1987-го – філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка.
1991 р. актриса залишила Київський Молодіжний театр, де служила з 1979-го. Зараз у штаті Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса. Вистави: “Стіна”, “Гра королів, або Пат”, “Польові дослідження з українського сексу”, “Палімпсест”, “Жінки”, “МарЛені”... У 1997 р. Стефанова отримала “Київську пектораль” за найкраще виконання головної жіночої ролі у моновиставі “Стіна” (театр “Актор”). 2001 року стала лауреатом премії ім. В. Стуса, а роком пізніше – премії ім. Д. Нитченка (за популяризацію української книжки).
Новини RedTram
