Як Сергій Дяченко 30 діб не спав – усе сценарій писав...
Відтоді з-під пера цього літературного дуету вийшло 24 романи (найсвіжіший із них - “Цифровий” - творче подружжя віддало у видавництво два тижні тому), 18 повістей, 59 оповідань, 10 сценаріїв, три дитячі повісті, а також чимало казок. Якщо перекласти це “мовою” кількості видань й додати перевидання та переклади – вийде понад 150 книг загальним тиражем понад два мільйони примірників. А ще Дяченки встигли стати лауреатами понад 60 літературних премій, що, подейкують, тягне на почесне місце у Книзі рекордів Гіннесса. Хоча, як зізналися Марина та Сергій Дяченки кореспондентові “ВЗ”, “письменницька творчість і рекорди – сумнівний спорт: у літературі все міряється не кількістю, а якістю”.
Утім, майже три десятиліття тому Сергій Дяченко таки встановив один рекорд... “У 1980 році я закінчував сценарний факультет ВДІКу, - розповів письменник кореспонденту “ВЗ”. – Коли писав дипломний сценарій “Вчитель”, потрапив у лікарню з температурою і діагнозом “гепатит”... Лікарі так мене жаліли, а я, їхній пацієнт, усе рвався до роботи. Недуги не визнавав. Лихоманка у мене була радше творчою, ніж вірусною. У великій лікарняній палаті не так уже й просто стукати друкарською машинкою, особливо вночі. Доводилося забиватися у різні кутки, але перестук клавіш мене все одно видавав. Терпіння головного лікаря луснуло тоді, коли мене одного ранку, заставши за “кулеметними чергами” у жіночому туалеті, привели в його кабінет. Я стояв на своєму: гепатиту в мене нема, а диплом захистити потрібно! Урешті-решт виявилося, що мої аналізи переплутали з чиїмись. У мене ж був грип, ускладнений творчою сверблячкою. А з головним лікарем Олександром Семеновичем ми потоваришували: він, махнувши тоді рукою на всі правила, дозволив мені ночами працювати у його кабінеті.
Та найцікавіше розпочалося після того, як мене виписали з лікарні. Закінчуючи сценарій, я 20 діб провів без сну... За першою професією, я – психіатр, тому добре усвідомлюю всю шкоду такого надлишкового натхнення. Грані реальності й вимислу почали стиратися. Я чітко бачив усі сцени й епізоди майбутнього фільму – у кольорах, звуках, музиці. Почалися навіть якісь ілюзорні марення, що межували з галюцинаціями. Я лякався сам себе... Після 20 безсонних діб, відмовляючись від снодійного чи заспокійливого, намагався вмовити себе заснути. Але ще 10 діб провів без сну... А коли дописав сценарій – згас.
Це був сценарій художнього фільму “Вчитель”, присвячений тоталітаризму і трагічній долі генетики. Головний герой – Микола Вавилов, великий вчений, який помер у тюрмі як ворог народу. Помер, але не зрікся генетики і своїх ідей. Його колекцію насіння, зібрану на всіх континентах землі, усього - 20 тонн зерна, ціною життя, вмираючи від голоду, спасли учні під час блокади Ленінграда, де був інститут рослинництва. Люди витримали блокаду, тому що в них був такий Учитель…
У 1980-му про культ особистості і криваві репресії Сталіна та Лисенка не можна було писати. Тому один із членів Державної екзаменаційної комісії, відомий драматург, який працює й нині, запропонував... виключити мене із ВДІКу. Але мій куратор Микола Крючечников, хоча і зліг з інфарктом, відстояв цей сценарій… Згодом моя робота стала основою документального фільму “Зірка Вавилова”, який отримав чимало нагород, а я став лауреатом Державної премії України ім. Т. Шевченка. А ще мій сценарій “Вчитель” ліг в основу шестисерійного художнього фільму “Микола Вавилов”, який зняв Олександр Прошкін на “Мосфільмі” у 1991 році. Зі сценарію також “виросла” повість, за яку мене прийняли у Спілку письменників СРСР.
Микола Вавилов – мій улюблений герой. Коли я писав сценарій, спілкувався з ним, був на допитах, у Саратовській тюрмі, був у його холодному й голодному інституті під час блокад. Принаймні, так мені здавалося...”.
Фото автора
На фото: Сергій Дяченко: “На 20-й добі без сну я лякався сам себе...”.


