Кардинал Любомир Гузар: «Мусимо закласти фундамент демократії - наступні покоління зводитимуть дах»

Фото Мирона МАСЛЮКА
Леся ФЕДІВ

“Бог створив людину і родину, Він є Творець також роду, племени і нації. Любов і прив’язання, якими зв’язана кожна чесна людська істота зі своєю родиною, належиться також її народові і нації. Патріотизм і дбання про добро своєї нації вважались все за Богом дані обов’язки”...

Кардинал Любомир Гузар: «Мусимо закласти фундамент демократії - наступні покоління зводитимуть дах»

Так писав більш як чверть століття тому ісповідник віри Йосип Сліпий. Нині засади Церкви не змінилися: не переймаючись речами тимчасовими, вона все ж, як і колись, не залишається осторонь проблем суспільства. Про це - розмова з главою УГКЦ Блаженнійшим Любомиром Гузаром.

- Недавно, на урочистому відкритті року Патріарха Сліпого, ви сказали, що необхідно зосередитися на трьох речах: на ісповідництві Блаженнійшого Йосипа, на вивченні його наукової спадщини і на пошукові ідентичності - національної і церковної. Чи змінювалося з часом розуміння ідентичності? Чи довго ще триватиме отой пошук?

- Пошук ідентичності - тривалий процес. І минулі кілька століть були для Церкви і її вірних часом випробування. На початку ХХ століття на престол зійшов митрополит Шептицький з переконанням, що Церква має віднайти свою ідентичність. Почалося відродження літургійного життя, монашества. Він чи не єдиний на той час ієрарх, який зайнявся суспільними справами. На ґрунті церковному і національному поступово приходить усвідомлення того, хто ми є. Піднімається боротьба за незалежність у революційному та культурно-науковому аспектах. Друга світова війна вже не могла стримати процесу відродження народу. Блаженнійший Йосип, що прийшов на митрополичий престол, став жертвою ліквідації Церкви, 18 років був ув’язнений, але не змарнував цей час. Він викристалізував думку, яка стала гаслом: “Будьте собою!”. Це означало знати свою історію, усвідомити своє історичне і сучасне буття.

Друга річ стосується нашого ставлення до інших людей. Протягом століть, будучи залежними від інших, українці перестали багато в чому розраховувати на власні сили. Прийшла зневіра. Почали покладатися на допомогу ззовні: мовляв, хтось нам щось дасть, чимось допоможе, і тоді ми станемо на ноги. Йосип Сліпий писав, що наша властива сила - ми самі і на підставі цього можемо розраховувати на поміч. Але уже не як бідні родичі, а як партнери. Цей процес можливий і триватиме, залежно від того, наскільки серйозно відгукуватимемося на його клич: “Будьте собою!”.

- УГКЦ завжди підтримувала національну ідею. Але був час, коли митрополит Шептицький у своїх листах засуджував певні вияви націоналізму.

- Націоналізм - це слово, яким сьогодні позначають дуже багато речей. Ми є свідками німецького націонал-соціалізму, який був побудований на теорії вищості однієї нації над іншими. Митрополит Шептицький підійшов до поняття націоналізму інакше - по-християнськи. Ми мусимо усвідомлювати, що любити свою батьківщину - це закон, побудований на четвертій заповіді Божій. “Любіть батька і матір”, а в ширшій формі - батьківщину, рідну мову, історію - все своє. Ми зобов’язані це любити, плекати і цим жити. Шептицький виступав проти того, що, аби любити своє, треба ненавидіти чуже. Багато років українці були від когось залежними. Ми відчували свою неміч. Як могли, пробивалися, але це, певною мірою, були безнадійні зусилля. Тому українці почали будувати свою ідентичність на комплексі переслідування: нас не люблять, гноблять, і я - є я, бо я проти нього. Проти поляка, росіянина, всіх тих, що нас окуповували чи пригноблювали. Проти такого підходу Шептицький і Сліпий виступали, кажучи, що не можна будувати патріотизму, національного почуття, люблячи тільки своє і ненавидячи інших. Вислів Блаженнійшого Сліпого “Бути собою” значить зрозуміти свою гідність. Націоналізм в значенні “християнський патріотизм” є чеснотою, і ми не можемо цим легковажити. Всі люди, які були готові навіть віддати життя за свою Батьківщину, - це наші герої, наш національний скарб. Вони боронили наші права. Але будувати свою державу на ненависті, понижуючи всіх інших, вводячи це в суть “свого” націоналізму, неприпустимо.

- Протягом кількох минулих років у Львові час від часу виринає тема досі не відкритого польського військового поховання на Личаківському цвинтарі. У чому річ: це давня неприязнь чи нездатність до цивілізованого діалогу?

- Я замало знаю деталі, щоб відповісти категорично. Не хочу нікого судити. Але беручи конкретний приклад, мусимо визнати, що дуже часто історія українсько-польських відносин була прикрою. Два народи, близькі один одному, змагаються за один і той самий клаптик землі - Галичину. Ця земля історично належала Київській Русі, з іншого боку - довгі роки вона була окупована Польщею. У мисленні польського народу - це корінні землі Польщі, а Львів - давній центр польської культури. Справді, у певний час Львів був потужним духовним осередком поляків. Але це не робило Галичини землями історично польськими. Ця земля була зайнята. І мені здається, цей момент польський народ мусить зрозуміти і визнати. А українці мають визнати факт: тут полягли люди, які боронили землю з думкою, що це їх земля. Мені здається, що з таким підходом, оминаючи гострі кути, досягнемо згоди.

- Ви відчуваєте, що досі існує ворожнеча між українцями і поляками?

- Мені здається, що історія цього розбрату ще живе в нас, хоча молодь вже менше її відчуває. Я мав нагоду говорити з поважними громадянами Львова, які добре усвідомлюють те, що було. Але вони кажуть, що не треба щоразу озиратися на минуле, а разом йти вперед. Все-таки пам’ять залишається, і мені здається, що з обох сторін - і української, і польської - повинна бути надзвичайна чуйність. Треба оминати слова і жести, які б продовжували минуле і робили його рушійною силою. Церква тут має активно діяти, бо ж і ми - частина народу. Церкви в Польщі і в Україні мають подбати про взаємні жести, спільні програми, аби разом долати сумний досвід минулого. Ми не повинні чекати, коли вимруть ті, хто пам’ятає часи ворожнечі, бо це не мудро і не по-християнськи. У моїй родині теж були моменти, через які я можу сказати: нас покривдили. Але ж не жити кривдою віки.

1987 року покійний кардинал Мирослав Іван Любачівський від української церкви і кардинал Йозеф Глемп від польської публічно обмінялися в Римі деклараціями про взаємне прощення. Я особисто був присутній при цьому. Але якось це забулося. Я думаю, що ці настанови духовних провідників треба відновити.

- Тобто Церква готова взяти на себе ініціативу зробити перший крок у справі взаємного прощення?

- Звичайно. Але ми не починатимемо з нуля, а продовжимо справу, розпочату нашими провідниками.

- Ви, напевно, стежите за ходом передвиборчої кампанії. Наскільки вона є, на ваш погляд, демократичною і християнською?

- Я не маю ілюзій - ми держава, якій трохи більше десяти років. Демократія виявляється як найкраща форма управління в спільноті, але і як найважча. Скажімо, при монархії вистачить, аби свідомим був монарх, а при демократії, де в управлінні бере участь народ, свідомим має бути весь народ. Щоб виховати людей в дусі демократії, в дусі відповідальності за спільне добро, треба чимало часу. Мені прикро бачити вибрики політиків, взаємини за принципом купівлі-продажу, обливання одне одного брудом. Такі речі в нас дуже розповсюджені і не є ще достатньо осуджені народом. Але я розумію, що ми тільки на шляху до демократії. Ми є в процесі, в складному процесі. Я думаю, що вже за кілька поколінь будемо мати серйозну послідовну демократію.

- Ви кажете через кілька поколінь?..

- Так. А наше покоління має колосальне завдання перед історією - закласти солідний фундамент, на якому буде будуватися справжня демократія. Якщо ми цього не зробимо - Бог знає, до чого дійдемо, може, повернемося до старої тоталітарної системи чи кинемося в іншу крайність типу німецького нацизму. Так що маємо закласти основи, а вже після нас інші зводитимуть дах. І та споруда - демократія - не буде німецькою, американською чи французькою. Це буде українська демократія.