RSS
АРХІВ :: Література
Коханка літературного суїцидуТаня Малярчук: «Рік нічого не писала. Можливо, вже ніколи не напишу...»
Її відзначили як наймолодшого автора і “спрезентували” вікенд у Лондоні. «Не то жінка, не то прозаїк», як вона сама про себе каже, вважає літературу найбільшою у світі брехнею. Писати сідає, коли їй погано. Троє її «літературних дітей» вже вразили українського читача ідеями і стилем написання. Про літературу, мрії, комплекси, лінивство та талант – наша розмова з Танею Малярчук.
- Ви якось сказали, що вас обтяжують різноманітні історії, які засіли у вас у голові, і ви зможете від них звільнитись тільки тоді, коли викладете їх на папері. Як просувається процес звільнення?
- Історій, справді, безліч. Вони досі в мені живуть. Стала простіше до них ставитися. Перша книжка «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи» була сповнена історіями, друга, «Згори вниз», теж, але вже меншою мірою. Мені шкода витрачати їх всі одразу. Майбутнє літератури - у життєвих історіях без зайвого пафосу та літературних прикрас. Хто я без своєї родинної історії? Я - її частина, і вона постійно продовжується за моєю участю.
- Часто доводиться писати без натхнення?
- Не доводиться взагалі. Вже рік нічого не писала. Можливо, вже ніколи не напишу... Та все ж я терпляче чекаю, коли воно з’явиться - раптово й нізвідки. І затримається хоча б на два тижні, як це часто у мене буває.
- Пишете, коли вам погано?
- Радше, у стані емоцій. Всіляких. Вони не бувають погані чи хороші. Кожна емоція – досвід. Письменники – люди, які часто роблять собі погано, аби взяти в руку перо. Одне слово, у щасті не пишеться.
- Що, крім натхнення, потрібно вам для написання?
- Кава і цигарки. А взагалі, немає певного ритуалу чи рецепту того, як треба писати. Я вже шість років це роблю, але досі не знаю, як. Навіть не можу пояснити, навіщо пишу.
- Писали в стані алкогольного сп’яніння?
- Ні, ніколи. Не можу цього робити. Та є люди, які можуть і вміють, і я їм дуже заздрю. Буковський, для прикладу, завжди писав напідпитку.
- Судячи із заголовку вашої останньої книги “Як я стала святою”, ви тепер “свята”…
- Про це дізнаєтеся, коли помру: зігниє моє тіло після смерті чи ні...
- Що для вас є святим у літературі?
- Немає нічого святого. Останнє, що залишилось, – це гори Карпати. Немає речі, якої б я не дозволила собі колись написати на папері. Я вже ранила своєю літературою близьких мені людей і, думаю, зроблю це ще не раз, але що робити, така я вже є. Віктор Єрофеєв написав книжку, після якої батько не говорив з ним три роки, то чому я не можу писати те, що мені пасує? Ніколи не залишусь сама, і не боюся цього.
- Що таке комплекс провінціалізму?
- Це, коли боїшся зробити щось не так, бо хтось може це побачити. Коли дивишся на себе очима навколишнього соціуму. Коли можеш відрізнити людей певної провінції - знаєш напам’ять, як вони одягаються, їхні манери, жести. Та, попри все, культуру творять провінціали. Мені так і не вдалося позбутися свого специфічного, милого, приємного івано-франківського провінціалізму. Перетягнула його з собою до Києва, де живу вже три роки. Столиця – мегаполіс-монстр, якому байдуже, хто там живе і який навіть не намагається когось змінювати.
- Ким для вас є Тарас Прохасько?
- Це дуже інтимна тема... Не хотіла б про це говорити. Скажу лише, що він - геній української літератури. Без сумніву. Він мене зачіпає. Не можу ставитися без упереджень до того, що він пише, бо дуже люблю його як людину...
- Який він – ваш ідеальний мужчина?
- Добрий, мудрий, спокійний, і вміє мене «пригасити». Він – мій. І інших мені не треба.
- Як вас “занесло” у Красноярськ?
- Поїхала туди кілька років тому на три місяці, аби просто змінити обстановку. Мешкала у тітки. Їхала чотири доби потягом, мало не загубилася в Омську, мало не втопилася в Єнісеї, мало не померла від токсичних укусів сибірських комарів і неодноразово їла кашу з мошкарою, яка, мушу сказати, навіть дуже мені смакувала. Там чотири пори року зливаються в одну: протягом одного місяця росте, квітне все, що у нас протягом цілого року. І мені це дуже подобається. Там інакша природа і дуже привітні люди. До речі, майже кожен третій – українець. Власне, там через банальне почуття ностальгії за Батьківщиною я написала першу книжку.
- Якби у вас була машина часу, куди б ви поїхали?
- Хотіла б побувати у Києво-Могилянській академії ХVІ-ХVІІ ст. Подякувала б Самійлові Величку за те, що позбавив мене страху смерті. Одного разу сиділа допізна в бібліотеці, бо мусила за вечір прочитати його двотомний “Літопис”. Довелося повертатись додому, коли надворі було зовсім темно, а я панічно боюся темряви. Мені постійно здавалось, що от-от, доки я крокую пішки додому, хтось підбіжить до мене і щось мені зробить, вб’є мене. Під кінець зрозуміла, що не можу померти такою безглуздою смертю, адже прочитала «Козацькі літописи», і буде дуже нечесно, якщо завтра не потраплю на семінарське заняття.
- Чому ви обрали телевізійну журналістику, якщо любите писати?
- А як я ще можу заробити собі на життя? Телевізійна журналістика - набагато прибутковіша, ніж газетна. Та у далекому майбутньому мрію “бути трутнем”.
- Про що можете говорити безперестанку?
- Про українську символічну літературу. Можу розповідати біографії письменників. Страшенно люблю їхні смерті, самогубства.
Фото автора
Довідка «ВЗ»
Таня Малярчук народилася 1983 року у м. Івано-Франківську. Закінчила філологічний факультет Прикарпатського університету ім. В. Стефаника. Зараз живе у Києві, де працює журналістом «5 каналу». З-під пера письменниці вийшли три книги: «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи», «Згори вниз» та «Як я стала святою».
Новини RedTram
