RSS
АРХІВ :: Політика
Точка зоруБо такий у нас менталітет...
Проста «відмичка» до непростої ситуації в Україні
Своєрідної вершини дискредитації менталітету українців сягнув один шанований автор у статті, що називалася “Середній” українець – соціальна основа негромадянського суспільства”. Обурившись з приводу конкретного політичного факту – результатів президентських виборів 1999 року, автор вихлюпнув чимало образливих висловів на голову “середнього українця” – на кшталт “системної деградації” або “громадянської сплячки”. Поведінка українського виборця начебто була доказом відсутності в українців потреби жити в демократичній державі та свідчила про їхню готовність пристосовуватися до будь-яких умов, завжди обирати найменше зло, поводитися інфантильно через власне безсилля, керуватися у поведінці гіпертрофованим песимізмом і т. ін.
Автор намагався пояснити специфіку українського менталітету через неадекватну політичну поведінку на виборах, а не навпаки – виходячи з менталітету, пояснити політичну поведінку.
Суперечності статті, як тепер кажуть, знакові. Вони притаманні багатьом публіцистичним творам, автори яких шукають простої “відмички” до непростої ситуації в Україні. І, можливо, має рацію професор Антоніна Колодій, коли запитує, чи не тому ми так любимо розмірковувати про “менталітет”, що це розмите поняття дає нам змогу прикрити свою необізнаність щодо складних питань: чому відбуваються або не відбуваються зміни у тій чи іншій країні в бажаному напрямку...
Всі говорять про український менталітет, посилаються на нього, але ніхто не скаже, що ж це таке. Тому проблема усвідомлення, виокремлення головних рис менталітету сучасного українського суспільства є й дискусійною, й актуальною водночас.
Складність аналізу менталітету полягає в тому, що його неможливо виміряти, пояснити і не викликати при цьому обурення співвітчизників. Менталітет неможливо приховати, він – одна з найстійкіших характеристик, що проявляється у способі життя, поведінці, у цінностях. Його видно всюди, де б не перебували українці. Менталітет формується століттями і змінюється дуже повільно. Історичні перипетії нашаровують нові риси менталітету народу. Крім того, в межах однієї нації, однієї держави існують чималі відмінності між регіонами. Дехто вважає, що різницю в менталітеті українців східної та західної частини країни видно неозброєним оком.
Українцеві важко досліджувати український менталітет, бо він сам є носієм цього менталітету, тому йому важко виокремити специфічні особливості українців, а ще важче їх помітити. Іноземцеві теж важко досліджувати український менталітет, бо він не знає ваги, значимості тієї чи іншої української цінності.
Отже, я й намагалася з’ясувати основні риси українця на перетині думок українців про себе та думок іноземців про нас. Для аналізу скористалася також путівниками для іноземців, написаними самими іноземцями, матеріалами для родин, що приймають українських школярів за програмами обміну, опитуванням іноземців, які приїздять в Україну.
Байдужий до держави - небайдужий до себе
Українця мало цікавить держава та її інституції. Вона ніколи його не цікавила, бо нічого особливо не змінювала в його житті. В українця протягом століть не було власної держави, тобто такої, в якій він міг щось змінювати. Ось чому й лунають ці закиди на адресу байдужості українця.
Українець залишався собою за панування будь-якої іноземної держави, він пристосовувався до зовнішніх умов, у душі залишаючись радикалом. Він не підтримав елітної УНР, бо у більшості випадків про неї просто не знав. За словами теперішніх критиків, він був “байдужим”, пасивним, здатним до разючих самообмежень та адаптації. Якби поводився інакше, то не вистояв би в боротьбі з набагато сильнішими загарбниками і вже давно був би знищений, асимільований. Не було б ні держави, ні мови – аж тепер, на початку ХХІ ст.
Так звана пасивність, байдужість українця до держави, демократичних перетворень пояснюється небайдужістю до себе. Держава ніколи не була для українця засобом задоволення власних інтересів, він навчився задовольняти їх в обхід держави. Тому спроба збудувати громадянське суспільство “згори” може завершитися вихолощенням змісту громадських інституцій. Українець їх просто не вважатиме своїми, бо знає: те, що нав’язує йому держава, не може бути добрим, бо ніколи таким не було. В цьому він неодноразово пересвідчився.
Ще одна риса українського менталітету – здатність адаптуватися до чого завгодно. Якщо звернутися до біології, то кожен школяр знає, що мімікрія чудово забезпечує захист кожної окремої особи і процвітання виду в цілому. Українця не цікавить Україна, його цікавить власний добробут і безпека, і якщо задля цього потрібно буде пожертвувати Україною і стати європейцем чи американцем, він неодмінно так і зробить. За це українців не люблять за кордоном, бо зовні вони стають схожими на титульну націю, а зсередини залишаються українцями.
Українець - і в Африці українець
Одного разу за кордоном я декілька годин поспіль розмовляла з однією людиною англійською мовою. Ми делікатно оминали тему походження і громадянства (виключно з міркувань особистої безпеки) і так би й не виявили спільної національної належності, якби мого співрозмовника не вкусила якась комаха... Українець любить вдавати з себе неукраїнця, він любить бути неукраїнцем, він хоче стати іншим і почувається дуже гордим зі статусу, якого досяг виключно завдяки власним здібностям. Бо залишатися все життя українцем – банально.
Українець не любить бути з іншими українцями, бо він не вміє спілкуватися з ними на рівних. Українець завжди мислить категоріями ієрархій, що неймовірно дивує іноземців. Він просто не може почуватися рівним поряд з іншим українцем. Або він нижчий за якимись показниками – матеріальними, професійними – або домінує над іншим і всіляко це підкреслює. Водночас українець панічно боїться, що той, хто стоїть на нижчій ієрархічній сходинці, може досягти більшого, а тоді нижче опиниться він сам. Тому він увесь час цікавиться перебігом справ своїх потенційних конкурентів. Концепція ієрархій, як на мене, пронизує нині все українське суспільство.
Українець не вірить у плюралізм. У жоден плюралізм. Плюралізм думок, плюралізм цілей, плюралізм шляхів їх досягнення, плюралізм способів життя, плюралізм щастя. Якщо людина говорить про те, що може бути щасливою за інших умов, ніж ті, які є в українця, а у неї немає, для українця це означає, що, по-перше, вона йому заздрить, але не хоче афішувати цього; по-друге, намагається замаскувати свою нездатність і нижчість перед українцем, щоб не віддати йому належне у зверхності над нею; і по-третє, хоче приспати пильність українця і сама щось приховує.
Українець не вірить у можливість щирої кооперації, співробітництва з іншими українцями. Якщо хтось пропонує йому співпрацю, українець переконаний, що від співпраці інший отримає більше вигоди, а він - лише збитки. Ця перманентна підозра змушує українця відмовлятися від і без того нечастих нагод спільно діяти з іншими українцями, тобто від створення добровільних асоціацій для вирішення спільних проблем.
Важко сказати, яким насправді є український менталітет і чи є він перешкодою в розбудові громадянського суспільства, адже подане бачення особливостей українців – суб’єктивне. Однак вищезгадані риси справді притаманні багатьом українцям, і вони не сприяють формуванню соціального капіталу в західному розумінні.
Та фундаментальні дослідження українського менталітету мають бути проведені для врахування його особливостей в проектах громадянської освіти. Бо позитивні риси українського менталітету ніде не згадуються і ніде не враховуються. Зауважуються лише негативні риси, що, до певної міри, доводить і цей нарис.
Новини RedTram
