RSS
АРХІВ :: Політика
Про підводні камені політичної реформиВід перестановки слів Україна не стане іншою
Не знаю як кому, а мені писати про перспективу запропонованих Леонідом Кучмою реформ якось навіть соромно. Відчуття – подібні до тих, які могла би мати жінка, що завагітніла внаслідок зґвалтування. Чи може вона радіти тому, що має стати матір’ю? І чи може сподіватися, що дитятко буде бажаним та повноцінним?
Але! Емоціям – не місце, бо йдеться про долю держави. Мусимо обговорювати, що б там не було внесене Президентом. Адже самі його собі обрали, і – нема на то ради... Наразі.
Втім, я не маю на меті пропонувати тут розгадки ребусів, закладених у таємно виготовлених документах. Здогадливих людей у нас чимало, і в пресі вже висловлено чимало слушних розв’язків спущених згори головоломок. Зрештою, невже хтось не здогадується, що єдиним, що ще цікавить таку перевтомлену боротьбою з Верховною Радою та опозицією людину, як наш Президент, є збереження та примноження ним власних повноважень – так довго і в такому обсязі, в якому тільки виявиться посильним їх зберегти та примножити.
Проте є речі принциповіші, аніж бажання окремо взятої, хай навіть дуже високопоставленої людини. І називаються вони – система. Саме її реформування проголошене найвищою метою нашого життя: адже її нам “слід, наскільки дозволяють умови, наблизити до загальноєвропейських стандартів”. Так казав Президент у своєму недавньому виступі у Харкові. Можна припустити, що умови багато не дозволять. Адже рухаємося ми за всіма параметрами до стандартів загальноазійських, а не європейських, однак відмахнутись від накресленої мети ніхто не сміє.
Реформуватимуть систему, яка на папері
Один мій колега студентських років полюбляв підсумовувати усі наші дискусії та політичні нарікання словами: така, брат, система... По тих часах (а часи були брежнєвські) ця думка звучала доволі виклично, адже, за офіційною версією, система була „супер”, і лише деякі несвідомі громадяни спричинялися до менших чи більших збоїв у її роботі. Вже тринадцятий рік пішов з того часу, як та система завалилась. Одним із чинників, що посприяв загибелі, була кричуща розбіжність між словом і ділом, ідеологією та життям, системою, як вона виглядала в документах (у тому числі – й у радянських конституціях) і в дійсності. Фактично було дві системи. Одна існувала на папері й використовувалась для “запудрювання” мізків своїм та іноземним громадянам. Інша існувала в житті і мала своїм призначенням забезпечити – шляхом створення жорсткої владної вертикалі недопущення опозиційності й вільного слова – необмежене в часі та просторі панування комуністичної номенклатури.
Нібито не вдалося... Система спочила в Бозі, але її носії – номенклатура різних рівнів – не лише вижила, а й у деякому сенсі зміцнила свої позиції. Зробила вона це при допомозі такого критикованого нею раніше засобу, як приватна власність, що в нашій державі, за визнанням самого Гаранта наших прав розподілена украй нерівномірно. Зрозуміло, на чию користь. На користь тих, хто творить – ось уже понад 10 років – систему влади для тієї ж таки мети: необмеженого в часі та просторі власного панування... Як і можна було б передбачити, вона знову витворила дві системи: формальну та реальну. Виникає резонне запитання: а котру з цих систем будемо реформувати – ту, що на папері, чи ту, що у житті?
За всіма ознаками, ту, що на папері. Бо і Президент, і ентузіасти з опозиції говорять про такий невеличкий штришок політичної системи, як форма правління. А не про весь її реальний обшир (з культурою включно).
Яким же є тип політичного режиму в Україні? Проаналізувавши поведінку тих, хто має реальну владу, можна зробити висновок, що в державі уже панує авторитаризм. Його три головні ознаки: 1) зосередження виконавчої влади в руках Президента та його Адміністрації, їхнє неконституційне втручання у роботу інших гілок влади; 2) політичні переслідування та неможливість добитись правди через суд, що разом породжують страх людей перед покаранням за незалежну політичну позицію; 3) введення цензури, наявність якої усіляко заперечують (а часом – непрямо виправдовують) представники влади, але наслідки якої видно неозброєним оком.
Не має змоги виконувати свої політичні функції й опозиція. Про спосіб її формування та сферу діяльності в українській Конституції нічого не сказано, але практика усіх без винятку демократичних країн свідчить, що і більшість, і опозиція за демократії формується на основі виборів: сила, яка здобула найбільше голосів, формує уряд (одноосібно чи в коаліції з іншими партіями). Решта партій залишаються в опозиції (“опозицій” у системах з подрібненим політичним спектром може бути одна, дві або й декілька). Як проурядова більшість, так і опозиція зовсім не обов’язково мають бути офіційно оформлені.
Тиск з боку Президента щодо прийняття закону про більшість та опозицію зумовлений, на мій погляд, такими намірами. По-перше, він хоче завжди і незалежно від результатів парламентських виборів підпорядковувати основні сили в парламенті собі; іншими словами, творити пропрезидентську більшість, навіть якщо волевиявлення народу на виборах буде іншим. А змішана система, хоч як її називай: парламентсько-президентська чи президентсько- парламентська – цього якраз і не передбачає. По-друге, своїми малими силами Президент та його оточення хочуть робити “великі справи” або, точніше, намагаються, тиснучи на депутатів начебто заради благої цілі – утворення більшості, перетворити свої малі сили на великі.
Насправді ж парламентська більшість є невід’ємною рисою (атрибутом) парламентаризму лише в двопартійних (Велика Британія) та двоблокових (Німеччина) парламентських (не змішаних!) системах. У тих же парламентських системах, де партійна роздрібленість, підперта пропорційними виборами, стала нормою політичного життя, не є чимось незвичайним так звані уряди меншості. Їх формує партія, яка здобула відносну перемогу на виборах (набрала більше голосів, ніж будь-яка інша партія), незалежно від того, утворить вона коаліцію з іншими партіями чи правитиме одноосібно. Якщо вона проводитиме добру політику в інтересах усього суспільства, а сили, що утворюють опозицію, роз’єднані, то голосування за урядові законопроекти проходять успішно (тобто при голосуванні кожного питання формується „ситуативна більшість”). Тому головне, чого бракує нашій системі правління, полягає не в зміні назви, і навіть не в узаконенні більшості та опозиції, а в обов’язковому визнанні результатів виборів головним і таким, що не підлягає скасуванню чи спотворенню, рішенням щодо того, ХТО має формувати уряд і разом з Президентом правити країною аж до наступних виборів. Це й має бути записано в Конституції, якщо наші можновладці не можуть сприйняти цю істину як щось само собою зрозуміле.
Благі наміри чи підніжка опозиції?
Згідно з президентським проектом, держава має начебто перетворитися з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку. Але чи так багато залежатиме від зміни назви? Мушу зазначити, що до розвалу комуністичних режимів політологи взагалі не розрізняли таких двох форм правління. Говорилось просто про змішану або гібридну систему. Її придумав, закріпивши в конституції П’ятої Французької республіки, генерал де Голль. Метою французьких реформаторів була стабілізація подрібненої, поляризованої політичної системи повоєнної Франції та відродження державної величі країни. Цієї мети вони досягли. Посприяла тому консолідуюча роль сильного президента (якому, однак, не передавали усієї повноти виконавчої влади) та мажоритарна система виборів. А у нас за панацею хочуть видати трансформацію форми правління у зворотному напрямку.
Крім того, що пропонована зміна форми правління настільки мала, що вимірюється усього-на-всього перестановкою слів, вона ще й не викликає довіри. Величезна кількість аналітиків зазначає, що під прикриттям зменшення президентських і збільшення парламентських повноважень насправді намагаються узаконити авторитарний режим. Підводним каменем тут стане легітимація переведення усіх силових міністрів під президентське “крило”, а також сумнозвісна (з часу минулого референдуму) двопалатність Верховної Ради. Обрана прямими та рівними виборами нижня палата парламенту, яка у всіх демократичних країнах є основною, гратиме, за пропонованою схемою, декоративну роль, а всі найістотніші повноваження переходять до наразі невідомо як формованої верхньої палати (аналітики передбачають вирішальний вплив у ній Президента).
Якщо взяти до уваги, що ініціатори реформ не подбали про відповідність змісту формі, то не викликає подиву, що опозиція не вірить “у чистоту помислів” ініціаторів реформ. Та й як можна повірити, що Президент раптом перетворився в палкого прихильника пропорційної системи виборів, якщо до останнього часу він робив усе, щоб такий закон не було ухвалено. Як правильно зазначають представники опозиції, треба ще подивитись, яким буде підтримуваний президентом нібито пропорційний законопроект і які над- чи підводні “камені” він міститиме. Про одну з таких “каменюк”, спрямованих на зменшення сил опозиції, чи то обмовився, чи то навмисно сказав політолог з пропрезидентських кіл М. Погребинський. В інтерв'ю Україні.ру він зазначив, що якщо новий закон про пропорційну систему виборів заборонить участь політичних блоків у виборах нижньої палати парламенту, то це автоматично знизить “потенційну електоральну підтримку” Ющенка, який наразі своєї партії не має. Від себе додам, що й інші партії, які тепер входять до блоку Ющенка, будуть ослаблені тим, що знову змушені будуть боротися поодинці. А хіба не на їх дроблення були спрямовані зусилля можновладців увесь попередній час?
Про можливі негативні наслідки пропонованих змін свідчать і численні намагання порушити процедуру, за якою їх хочуть запровадити: як завжди – у поспіху, як завжди – за проектом, в якому “дідько ногу зламає”, як завжди – під тиском Президента та його видимих і прихованих порадників, які – як завжди! – обзивають тих, хто не з ними, останніми словами (“вітчизняні цицерони”; “маячня, а не державна політика” і т.п.), а свої справжні наміри приховують. Вони ж – як завжди! – уже тепер, де тільки можуть, порушують процедуру проведення “реформ” і обіцяють так само робити й надалі.
Згідно з Конституцією, Президент має право законодавчої ініціативи й реалізовує його, вносячи законопроекти до Верховної Ради. За номером 3207 було зареєстровано проект закону України “Про внесення змін у Конституцію України”, який ми маємо честь обговорювати. Однак не встигло обсохнути чорнило на цьому законопроекті, як представники президентського оточення почали стверджувати, що це зовсім не законопроект, а тільки “пропозиції для попереднього вивчення і розгляду” (така позначка міститься в назві зареєстрованого законопроекту). Почекайте, але ж до компетенції вищого законодавчого органу, яким, згідно з Конституцією, є Верховна Рада, не входить розгляд якихось попередніх міркувань та пропозицій. Законодавчий орган працює з уже підготовленими законопроектами, і розглядає їх, згідно зі встановленою процедурою.
Зрозумілою є мета “реформаторів”: у разі непроходження цих начебто “попередніх” пропозицій у парламенті знайти інші способи його (за всіма ознаками – неконституційної) легітимації. Зробити це швидко й напористо. Звичайно, не заради якихось міфічних “європейських стандартів”, а задля надмети: збереження влади в своїх руках. Для цього потрібно будь-якою ціною вибити ґрунт з-під ніг опозиції, а це, своєю чергою, найлегше зробити раптовою, несподіваною зміною правил гри і вагових категорій усіх тих позицій, на які націлені гравці. Важливу роль тут може відіграти момент поспіху. Абсолютно безпідставною, на мій погляд, є думка про те, що відсутність достатнього часу для внесення змін до Конституції є доказом несерйозності намірів Президента (А. Матвієнко). Якраз навпаки. Чим більше в таких “реформах” раптовості і чим менше часу в “реформаторів”, тим більше шансів протягти саме те, що треба.
В українців – як у поганого вчителя
Чому ж у нас усе було по-іншому? Насамперед тому, що Президент України (як і президенти інших посткомуністичних суспільств) мав змогу перетягувати все більше й більше повноважень на свою користь, бо тут ще не запрацювали Конституція і закони, громадська думка не стала інститутом демократії, а народ і опозиція не завжди були активними, не спиняли апетити влади. А не спиняючи — розбещували. Тут є певна аналогія з навчально-виховним процесом. У якого вчителя безлад на уроці? У того, який пропускає повз увагу спочатку незначні порушення з боку недисциплінованих учнів, потім – більші, а потім його вже ніхто не слухає. Узурпація владних повноважень високими посадовцями – це також привласнення права робити все, що вони забажають, і це своєрідний безлад у суспільстві.
На політичній арені України до 2000 р. це виглядало приблизно так:
“Силових” міністрів де-факто виводять з-під керівництва Кабміну – ніхто не реагує.
Головою СБУ призначено кума Президента – все тихо.
Міністром внутрішніх справ, начальником ДПА призначено людей, підібраних на засадах особистої відданості Президенту – також усі мовчать.
Адміністрація Президента перетворюється на “державу в державі” – слабка критика без реальних наслідків.
Порушується Конституція і закони при проведенні виборів, референдумів тощо – тільки слабкий “писк” поодиноких опозиціонерів.
Після 2000 р. ситуація з опором свавіллю дещо поліпшилась. Але й досі частина людей не усвідомила, що перевиховувати розбещених владою – пізно. А тому й намагається “шукати зерна серед полови” нових пропозицій Президента. Хоч опитування громадської думки свідчать: більшість громадян України уже переконалася, що єдине добро, яке може зробити чинний Президент та його команда – це піти від влади менш-більш цивілізовано.
Міняти треба, та не все
Висновок такий: важлива не стільки форма правління, скільки політичний режим; не стільки ХТО (які структури чи посадовці) керують, як те, ЯК вони це роблять. І якщо вже й запроваджувати реформи, то насамперед спрямовані на те, щоб примусити усіх, хто обіймає державні посади, діяти в межах, виписаних для них повноважень. Рішення про те, хто має здійснювати керівництво, повинно бути прийняте народом – під час чесних, вільних, по-справжньому змагальних виборів.
Чи означає все це, що нам зовсім не треба нічого міняти в організації і взаємній підпорядкованості органів влади та розподілі повноважень між ними? Ні, не означає. Однак міняти треба не все відразу шляхом всеосяжної конституційної реформи, а лише дещо, те, що найбільше сприяє узурпації влади і встановленню авторитарного режиму. Цього можна досягти шляхом внесення окремих, мінімум однієї, максимум – трьох-чотирьох поправок до Конституції, які стосуватимуться:
1) формування уряду на основі результатів виборів та встановлення його більшої залежності від Верховної Ради;
2) розведення в часі виборів до центральних і місцевих органів влади;
3) введення виборності голів обласних держадміністрацій (вони й будуть захищати інтереси своїх регіонів);
4) виведення силових міністерств з-під виключного підпорядкування президенту. Систему виборів до парламенту й місцевих органів влади може бути змінено без втручання в Конституцію.
Як бачимо, багато змін є протилежними до того, що пропонує Президент. Тому не варто підкреслювати, ніби він перехопив ініціативу опозиційних сил. Навпаки, упродовж усього часу свого перебування при владі він наполегливо “реформує” систему в своїх інтересах.
Видатний український політолог В. Липинський підкреслив, що кожна нацiя може мати тiльки таку форму нацiонального державного ладу, яка виростає з її історичної традиції. Парламентські системи державного правління добре діють у країнах з високою культурою компромісів, чесними виборами, з орієнтованістю політиків на суспільні інтереси. Усього цього бракує Україні. Традиція персоніфікації влади, недовіра до колективних органів володарювання, недостатня сформованість партій та партійних коаліцій, поляризованість суспільства за партійно-ідеологічними позиціями, що збігаються з регіональним поділом – усе це свідчить не на користь парламентської форми правління в Україні. Натомість наше суспільство потребує сильного та впливового провідника, який міг би стати символом національного єднання, чинником інтеграції та зразком служіння суспільству. Отже, реформи мають не усувати такого керівника з нашого державного життя, а обмежити можливості його сваволі, не дати змоги йому діяти поза Конституцією, домогтися від нього роботи суворо за правилами та в інтересах суспільства.
Демократії не буває без поваги до закону, з одного боку, і до волі виборців – з іншого. Справжніх реформ не буває без чесних реформаторів, здатних служити суспільству і готових виконувати вимоги законів. Якщо ж у Президента і наближених до нього осіб низька або й зовсім відсутня правова свідомість, то запровадити принцип верховенства права у державі неможливо. Отож готуймося до виборів і не піддаваймося дурманові, яким, за словами неперевершеного Івана Плюща, нас у черговий раз взялися “обкурювати”.
Антоніна КОЛОДІЙ.
Професор,
доктор філософських наук.
Новини RedTram
