Роман СКРИПІН: «Громадське» – це 30 людей, що вміщаються на 80 квадратних метрах»

2 березня 2014 року 11:00
Олена Гутик

Ідея створення громадського мовлення в Україні з самого початку зазнавала нещадної критики.

Роман СКРИПІН: «Громадське» – це 30 людей, що вміщаються на 80 квадратних метрах»

А вісьмох журналістів, які наважились організувати перше незалежне телебачення, називали ідеалістами і пророкували провальне завершення проекту. Тож стрімкий ріст популярності “Громадського ТБ” усіх неабияк здивував. Творці “Громадського” не приховують, що канал піднявся на революційній хвилі, проте запевняють – і у післяреволюційний час не розчарують своїх глядачів. Про секрети створення нового виду медіа в Україні та запоруку популярності “Громадського ТБ” розповів ініціатор його створення журналіст Роман Скрипін. 

– Романе, поява «Громадського» збіглася з початком революційних подій в Україні. Це сталося випадково?

– Революція пришвидшила наш дебют. Ми не очікували, що 21 листопада уряд Азарова зупинить євроінтеграційні процеси. Планували, що виходитиме одна кількагодинна програма в тиждень. Натомість з 22 листопада працюємо у форматі прямоефірного мовлення. Спочатку нас було вісім журналістів і те, чого планували досягти за рік, встигли зробити за два тижні. Моєю мрією було, що колись ітиму по вулиці і почую, як одна бабуся на лавочці каже іншій: «Іванівна, ти бачила, що вчора «Громадське» показало?..». Це стало реальністю.

Класичним телебаченням ніколи не станемо. У нас немає усього, що зазвичай вважають необхідним для комерційного телеканалу: немає дядька-олігарха, який каже, що показувати, немає костюмера, суфлера, гримера, нарізаних відеосюжетів і готових текстів. Є якісь мінімальні текстові заготовки, але їх перед ефіром ніхто не «обробляє». Чомусь усі думають, що раз я головний редактор, то роздаю усім накази. Насправді усі рішення ухвалюються колегіально, в самому процесі виробництва. Держава нас не контролює і не впливає. Це принципова позиція – від початку хотіли максимально віддалитися від влади, не просити ліцензій та дозволів. Ми хіба що зареєструвалися як громадська організація. У нас найменший бюджет з українських телеканалів – 8 мільйонів на рік. Усе «Громадське» – це 30 людей, що вміщаються на 80 квадратних метрах.

– З часу першого ефіру «Громадського» колектив збільшився утричі. Як обираєте тих, хто формує команду?

– Ті, хто прийшов пізніше до «Громадського», це такі собі «найди». Принцип відбору журналістів один – спільний світогляд. Мені часто пишуть злісні пости у Фейсбуці, мовляв, я прийшов, а на мене уваги не звернули. Нам справді ніколи звертати на когось увагу: ми нікого навмисне не вчимо, не роздаємо завдання. Якщо людина хоче працювати, вона знайде застосування своїм вмінням. Якщо ж прийшла заробляти гроші – нам не по дорозі, бо в першу чергу вона повинна думати, як зробити якісний продукт. Ми не є комерційною структурою, хоча в майбутньому плануємо перейти на самозабезпечення, щоб не висіти на шиї у наших глядачів.

– То робота журналістів на «Громадському» благодійна чи все-таки оплачується?

– Так сталось, що наші журналісти мають сім’ї і хочуть їсти. Переважна більшість позвільнялися з добре оплачуваних посад через неможливість поєднувати роботу: Андрій Баштовий із «Радіо Свобода», Богдан Кутєпов із «Телекритики»... Тож зараз гонорари у нас є. Конкретної суми не назву, бо у нас немає розподілу посад: один і той самий журналіст сьогодні може бути редактором, завтра ведучим, післязавтра – вести стріми. Кожен отримує гонорар залежно від того, скільки працював. Усе це відкрито і не приховується, ми одразу позбулись параноїдального приховування зарплат від колег, котре впроваджується в комерційних установах. А великий чи малий гонорар – це поняття відносне. Коли я працював на «ТВі», то вважав, що тисяча гривень – це ніщо, а тепер для мене це гроші.

Також маємо волонтерів, котрі допомагають нам безплатно. В майбутньому плануємо розвинути регіональну мережу громадських журналістів. Вони перевірятимуть інформацію, оперативно і якісно подаватимуть її з першоджерел. Бо особисто мене турбує ситуація, коли невідомо хто пише, що «на Київ їдуть танки», і це неможливо перевірити. Робота цих журналістів принципово відрізнятиметься від загальноприйнятої роботи кореспондента в регіонах. Зазвичай людина б’ється в істериці: «Сьогодні мені треба відпрацювати зарплату, я терміново маю вигадати якусь новину». Після цього журналіст починає «притягувати за вуха» нікому не потрібну інформацію. Наші кореспонденти зв’язуватимуться з нами, тільки коли їм справді є що розповісти. Побачив подію, передав інформацію – отримуєш гонорар, якщо нічого не відбувається – ну, шкода.

– Як би ви прокоментували надмірні емоції в ефірі, зокрема вибігання-вбігання ведучих у студію?

– Були випадки, коли ведучий не справлявся з гостем, і хтось із досвідченіших спішив на допомогу. Ми виправили цю ситуацію, і тепер ведучий розуміє, що ефір тільки на його відповідальності. А якщо виникають помилки – не бачу у цьому нічого страшного. Для мене «Громадське» означає бути самим собою. І оцей пункт чомусь дуже дратує гостей, вони звикли бачити дресированого ведучого, що читає з листочка. Традиційні телеканали настільки розбестили наших політиків, що тепер вони вважають: якщо їх не перебивають, то це класний журналіст. А коли починаєш переривати їхні безглузді монологи, то обурюються: мовляв, я ж вас не перебивав.

– Багато ваших колег, зокрема Роман Вінтонів в образі Майкла Щура, засудили вашу демонстрацію середнього пальця Олійнику. Чи мав цей жест наслідки і чи шкодуєте про цей вчинок?

– Це викликало дискусію в колективі «Громадського». За принципами «Громадського» має бути неупередженість, зваженість і повага до гостя. Тому ми організовували загальні збори з приводу «пальця» і не тільки. Дехто з колег мене підтримав. А хтось сказав, що не мав права висловлювати свою суб’єктивну позицію на «Громадському», і вони мають рацію: якби зробив собі окремий проект «Ромка-веселун», то показував би там все, що хочу. А тут треба зважати на аудиторію «Громадського», яка не є однорідною... Але ж журналісти теж люди, і так вже сталося, що я особливо емоційна людина. Вирішив, що «палець» – це причина не тільки навколишніх дискусій, а й серйозних питань до себе.

Чи шкодую про цей випадок? «Громадське» проводило опитування серед глядачів, як вони оцінили цей вчинок. Виявилось, мій жест задовольнив потреби 96%. І це погано. Ми повинні зважати на усі 100% глядачів. Той момент можна було б обійти, якби обставини склалися по-іншому... Це як випадок із Бондаренко: тоді мене теж критикували, що не варто було запитувати про її посмішку. Справді, можна було пропустити це повз увагу, але коли говоримо про вбивства людей, а вона сидить і посміхається, то логічно запитати у людини, що її веселить.
З паном Олійником я хотів поспілкуватись особисто і запросив його у студію. Але візит відбувся раніше, ніж очікував. Мені подзвонили додому і сказали, що Олійник вже у студії. Довелось включатися в ефір по скайпу, і тому мій жест виглядав по-іншому, ніж це було б при особистій розмові. Зауважте, я не мовчки показав пальця, як в американських фільмах, і не говорив образ. Просто констатував, що палець у мене є. Тож це не було хамством.

– А що тоді можна назвати хамством?

– Хамство – це те, що я зателефонував по скайпу в студію. Не мав права вриватися в ефір. А «палець» є відповіддю на процедуру ухвалення законів, які мене обмежують у правах. Після цього стався кумедний випадок: мене хотіли відрекомендувати польському гостеві. А він каже: «Я знаю, хто ви. Вас уся Польща знає». І розповів мені історію, як на московській Олімпіаді у 80-му році, під час стрибків у висоту, «золото» здобув польський спортсмен. Коли йому вручали медаль, він показав усе, що думав, набагато жорсткіше, ніж я, – рукою. Цей жест увійшов в історію, бо він показав те, що в той час хотіли показати Москві усі поляки.

– В такому разі для чого запрошуєте в студію одіозних осіб, котрі уникають відповідей, відверто брешуть в ефірі?

– Коли складали стратегію «Громадського», довго дискутували, кого можна запрошувати, а кого ні. Це питання досі відкрите. Вважаю, не можна заплющити очі і робити вигляд, що цих «страшних» людей немає. А багато хто вважає, що тих, хто не відповідає на запитання або є «барабанами» (запрограмовані увесь час торохкотіти своє в ефірі), не варто запрошувати. Але навіть в запрограмованих монологах час від часу стаються «проколи», а у нас немає монтажу – глядач чує кожне слово. Немає обмеження у часі, спілкуємось доти, поки усі питання не вичерпаються. Чечетов, наприклад, показав своє червоне обличчя. Він відверто нервував, а його відповіді вказували на те, що у цієї людини є проблеми з адекватністю. Царьов приходив двічі. Першого разу з його обличчя не сходила посмішка. А от другий його візит був менш веселим. Царьов моментально «поплив», коли Мустафа запитав, чому той відправив дітей навчатись у Британію, а не в Москву. Після втечі Бондаренко з нашої студії її наступного дня у Верховній Раді оточили журналісти з портретами побитих. Результат незначний, але він є – у них з’являється розуміння, що перед ними народ. Мене, щоправда, хвилює наша зосередженість на політиках, бо хотілося б бачити ширше коло людей, спілкуватись із тими, кого ніхто не чує.

– Неодноразово повторювали, що популярність «Громадського» перевершила усі ваші сподівання. Що буде з проектом, коли революційні події остаточно вщухнуть і інформаційний потік спаде?

– І я, і мої колеги прекрасно розуміємо, що рейтинги «Громадського» впадуть. Але, по-перше, це чекає усі інформаційні канали. По-друге, впадуть вони не катастрофічно, бо ми дамо те, на що буде запит в суспільстві. А суспільство потребує діалогу, люди повинні бачити себе в кадрі. Найближчим часом запускатимемо проекти, що стосуються освіти, дітей, здоров’я. Дуже хотілося б спорт мати у прийнятному вигляді. Одне слово, «Громадське» не зникне, якщо ви про це. Пригадую, як «доброзичливці» пророкували нам провал спочатку: «Пересваритесь, ви ж усі там «звйозди». Але цього не сталося. Спершу був місяць важкої безперервної роботи, під час якої хочеш-не хочеш довелося притиратися: різні люди, різні характери. Бували сварки, крики. Потім пристрасті вгамувалися, і знову почалися «підколювання», мовляв, вам дали гроші, ви їх швиденько поділите і розбіжитеся. Але й цього не сталося. Єдине, що може розвалити «Громадське», це втрата відповідальності перед глядачем. Якщо це станеться, то тільки так.

– А ще кажуть, що я мізантроп і зверхньо ставлюся до людей. Насправді ніякий я не сноб, я чемпіон недолугих жартів. Завжди люб’язний з офіціантами, провідниками, звичайними людьми. Але як тільки навпроти мене сідає хамовитий політик і заявляє, що воно комуніст, а приїхало на «Мерседесі»... Не можу втримати емоцій, одразу розумію, чого воно варте.
– Може, й ви у політику плануєте податись?

– У політику нізащо не піду. Уявляєте, приходжу я на «Громадське» як політик, а мені палець показують...

 

Довідка «ТелеЗамку»

Роман Скрипін – медіа-менеджер, журналіст, відомий телеведучий. Народився 27 травня 1973 року в Полтаві. Вищу освіту здобув у Київському національному університеті ім. Т.Шевченка. 1991–1992 – працює журналістом у газеті «Україна молода». 1992–1993 – позаштатний журналіст студії «Гарт», Українське телебачення. 1993–1995 – журналіст, Центр творчого телебачення. 1995–1996 – співвласник, журналіст-продюсер, приватна фірма «Агенція продюсерів». 1996–1998 – репортер, шеф-редактор новин, ведучий новин «Доброго ранку, Україно!» УТН, Українське телебачення.

З вересня 1998 р. – редактор-ведучий програми «Вікна. Огляд преси», телеканал СТБ. Зі січня 1999 р. – керівник та ведучий програм «Вікна. Опівночі», «Медіаклуб» на телеканалі СТБ. Через тотальну цензуру на всіх телеканалах України, в тому числі і на каналі СТБ, покинув його 2002 року. З 2002 року – журналіст «Громадського радіо». Співавтор створення «5 каналу». Був ведучим на «Радіо Свобода». Медіа-директор інформагенції РБК-Україна. У 2009 році – автор та ведучий програми «Правда Романа Скрипіна» на каналі ТВі. З 2013 року працює на «Громадському ТБ». Мешкає у Києві. Одружений. Виховує доньку.

Опитування

Тривають "газові переговори" між Україною і Росією... Чи потрібно нам купувати газ у Путіна?