«Коли заходила у палату, Микола заглядав мені в очі - чи я не плакала?»

Під час презентації книжки «Сержант В’юн» Андрія Чобота я познайомилась із головним героєм цієї книжки — військовослужбовцем Миколою В’юком (з позивним «В'юн»). Він служив у 25-й окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді зі складу Десантно-штурмових військ ЗСУ. Пан Микола — уродженець села Бугаївки, що на Рівненщині. Працював у Бродах на закордонній фірмі, яка виготовляє меблі. Коли почалася повномасштабна війна, отримав повістку й пішов служити. Власне про те, що відбувалося на фронті, пан Микола розповів своєму товаришу, видавцю, директору друкарні Андрію Чоботу. Так народилася ця книжка.

Це перший роман Андрія Чобота, написаний на ре­альних подіях російсько-української війни. У ній є роз­повідь і про те, як торік українські військові, серед яких був і Микола В’юк, взяли в полон десятьох окупантів біля міста Кремінної на Луганщині. У тому бою, у лісовому маси­ві, Микола був поранений, втратив обидві кінцівки… (У книж­ці є щемливий момент, коли лікар-хірург вже у лікарні огля­дав Миколу і сказав: «Друже, ці ноги вже не твої». — Авт.).

У книжці є QR-код, який можна сканувати і подивитися відео. У ньому росіяни скаржаться, що керівництво ар­мії рф ввело їх в оману, коли відправило на передову. Їм обіцяли виплачувати значно більшу зарплату, ніж було на­справді. Далі окупантів посадили в яму. Там вони розповіли про умови служби. «За невиконання наказу — розстріл, за п’янку — розстріл. Ми йшли сюди, бо не було вибору. Рюк­зак натягнули, в автозак посадили, привезли, вдягли фор­му і вперед», — кажуть окупанти.

Під час презентації я позна­йомилась також з дружиною Ми­коли — пані Мар’яною. Вона ді­знавалася про службу чоловіка в ЗСУ з… книжки. Чоловік мало що розповідав дружині, аби не хвилювалася. Мар’яна розчули­ла мене розповіддю про чоло­віка та їхнього сина Дем’яна до сліз… Як стійко вона тримала­ся, коли дізналася про поранен­ня чоловіка.

— Де ви познайомилися з Миколою? — запитую Мар’яну, поки її чоловік роздає автогра­фи.

— Нас познайомили друзі на дні народження. У книжці це все описано, — усміхається Мар’яна. — Це мій другий шлюб. Від пер­шого шлюбу у мене також є син. Разом ми вже чотири роки. Не так багато… Я перед війною, 22 лютого, народила сина Дем’яна. 24 лютого почалася війна. Сину — 2 роки й 2 місяці.

(На війні Микола носив на шиї медальйон з портретом сина, а під ним підпис: «Коханий, ти най­кращий Тато! Ми віримо в тебе і знаємо, ти все зможеш. Ми тебе любимо і чекаємо!». Коли мед­сестра у лікарні побачила цей медальйон, то сказала: «Я буду молитися за тебе, Миколо». Про це також можна прочитати у ро­мані. — Авт.)".

— Вам чоловік розповідав про той останній бій на Луган­щині?

— Вони відбили три контрата­ки. Взяли в полон десятьох мос­калів… Коли була остання атака, прилетів міномет. Чесно кажу­чи, він до сьогодні не хоче нічого розповідати. Я все дізнавалася з книжки… Читала розділи разом з ним. Дивилась на нього і пита­ла: «Це правда?». Він лише кивав головою… Для мене це все було нове. Коли був на фронті, ми зі­дзвонювалися, я питала: «У тебе все добре?». Відповідав: «Все добре, я не на нулі, не хвилюй­ся…».

Навіть коли після поранен­ня був у Харкові в госпіталі, не все говорив. Поранення зазнав 30 липня 2023 р. Я поїхала до нього. У лікарні дізналася, що це було у нього уже третє поранен­ня. Два попередні були легкими.

Чоловіка дуже довго евакуйо­вували. Хлопці з іншої бригади несли Миколу на плечах 10 км… Ми за це їм дуже вдячні. У його голосі ніколи не було і нотки, що з ним сталося щось страшне… (У книжці є розповідь про те, як Мар’яна дізналася про поранен­ня чоловіка з телефонного лис­тування. — Авт.).

Коли заходила у палату, Ми­кола завжди заглядав мені в очі - чи я не плакала? Не могла собі дозволити плакати. Коли вихо­дила зі шпиталю, землі під со­бою не бачила… Але не могла при ньому плакати. Ми це все пережили… Ця книга дала мені неймовірні сили, бо я бачила, як він радіє. Як загорівся цією книжкою. Кожен розділ Андрій писав зі слів Миколи…

— Важко йому було про все згадувати?

— Микола за натурою м’якосердечний. Чесно кажу­чи, до війни я думала, що більш стійкіший характер у мене. Але коли почалася повномасштабна війна, я побачила, що це дале­ко не так. Відкрився мені зовсім з іншого боку. Звідки бере сили? Напевно, від дитини. Це його перша дитина. Він дуже її чекав, дуже її хотів. Зараз зі сина пи­линки здуває! Усе, що робить, — заради нього. Йому це дає сили! Він як побачив його вперше піс­ля довгої розлуки… Малий, зда­валося, вже його забув. Але коли побачив тата, так зрадів!

— Микола не наважився прийти на пологи. Ось такий він неідеальний, як пожарту­вали під час презентації…

— Він прийшов пізніше. У мене був кесарів розтин. Коли малого винесли, то поклали на груди не мені, а чоловікові. Микола був у коридорі, його завели в окрему палату. Дві години він зі сином на грудях лежав.

Після автограф-сесії я та­кож поспілкувалася з Миколою В’юком. Зараз чекає своєї чер­ги на протезування у США.

— Коли Андрій приїхав до мене у лікарню в Рівному, я почав роз­повідати про останній бій, — зга­дує пан Микола. — Він каже: «По­чекай-почекай, давай я тебе запишу на відео». Але те відео я не хотів, щоб вийшло на люди, бо там дуже багато таких момен­тів, які наразі не можна на загал розповідати.

Очевидно, щоб мене підтри­мати, Андрій написав невеличке оповідання про моє дитинство, юність. Мені було приємно, це були дуже теплі спогади про те місце, де я народився. А потім це оповідання переросло у роз­діл, пізніше з’явилися і наступні розділи.

— А потім Андрій сказав, що це може бути книжка…

— Я спочатку не повірив. Тим більше, книжок Андрій ніколи не писав. З Андрієм ми знайомі вже давно. Сюжет він тримав у го­лові. Він у мене запитував істо­рію, я йому розповідав, він писав розділ. І надсилав його мені у Те­леграм.

Спочатку було важко все зга­дувати, потім — ні. Я виговорив усе це! Це потрібно кожному вій­ськовому — виговоритися, не тримати все у собі. Багато чого я не розповідав. І багато чого Ан­дрій не писав. Щось, наприклад, не вписувалося у сюжет. Але в загальному — там усе правда! Я книжку перечитав, напевно, ра­зів зо п’ять, деякі імена та назви населених пунктів, яких не мож­на називати, змінив.

— Війна вас змінила?

— Так. У хороший бік (усмі­хається. — Авт.). Не шкодую ні про що! Я отримав поранення, у мене немає ніг, але я все одно не шкодую, що пішов воювати. Не­дарма я там був… На війні ти об­межений у побуті: є кілька годин, щоб поспати, знайти спосіб, щоб помитися, поїсти… Попри те, що на війні менше тем для спілку­вання (на відміну від цивільного життя), усі там згуртовані.

— Що ви відчували, коли брали в полон росіян? Страх був?

— На війні немає таких, що не бояться. І в книжці теж про це написано. Страх був, коли я за­ходив у посадку. Коли побачив першого москаля, страх зник. Був адреналін! Я навіть жарту­вав… Ми зустрілися з ним погля­дом, на відстані десь сантиме­трів 70, він лежав у ямі. Я голову нахилив над ним, він у той мо­мент прокинувся і каже: «Мы свои!». Я кажу: «Які свої? Ти звід­ки?». Слова «звідки» він не зро­зумів… Я бачу, у нього очі почи­нають бігати. (До речі, на війні наші військові часто використо­вують у розмовах по рації укра­їнську шифрограму, боєприпа­си, наприклад, — це «цвяхи», для рашистів — це все одно що ки­тайська мова. Про це теж йдеть­ся у книжці. — Авт.).

Був невеличкий бій… Мій під­розділ складався з шести чоло­вік, плюс ще троє з іншого під­розділу. Один москаль одразу здався… Ми рухалися далі - за­чищали посадку. Один з них ки­нув гранату. Мій побратим був поранений. Навіть не одразу по­бачив, що поранений, ще довго воював. Один із рашистів з куле­мета стріляв… Когось довело­ся вмовляти здатися, а хтось — сам здався. Коли ми зачистили посадку, відбили ще три контр­атаки. Потім нас почали закида­ти мінометними мінами… Одна з них прилетіла мені.

— Мар'яна казала, що ви свого сина обожнюєте! Він вас мотивує…

— Моя мотивація у житті - це мій син і моя дружина. Без неї усього могло не бути, навіть цієї книжки. Вона мене підтримува­ла з перших хвилин. Я не падав духом, бо бачив, як тримаєть­ся. А вона бачила, як я тримаю­ся, і вона не падала духом. Якось воно так вийшло, що ми одне од­ного підтримували. Так і досі…

— Можна попросити у вас кілька порад, як українці ма­ють реагувати на військових з особливими потребами у публічних місцях?

— Коли бачите військового на вулиці з ампутацією (без ноги чи без ніг), не намагайтеся йому допомогти без його дозволу. Це основне правило. Перший раз, коли мені довелося сісти у марш­рутку, мене туди хотіли зане­сти… Я сказав, що не хочу, щоб мене заносили. Я мушу спробу­вати зробити це сам. Бо будуть такі випадки, коли не буде кому допомогти, а я не буду знати, чи зможу я це зробити?

Я під'їхав на колісному кріс­лі до маршрутки. Перестриб­нув до крісла, руки у мене силь­ні. Заскочив на крісло. І так само зліз назад. Мені лише допомогли скласти колісне крісло. Ще одне важливе правило — не виявля­ти жалю. Ми такі самі люди, як і інші. Просто у нас немає якоїсь частини тіла. Ми щодня працю­ємо над собою, щоби бути кра­щими.